я плавала в южном китайском море лежа у него на спине. нам делали тайский массаж в храмовом комплексе на прибрежной скале. мы катались на слонах, пили местное пиво и если кокосовый суп с креветками, катались на тук туке за 100 бат, плавали по каналам на лодке и кормили крокодилов. и вообще мы были безобразно щасливы.

помимо библиотекарей и болельщиков спартака есть еще один ненавистный мне клас людей. Парковщики. Парковщики хуже не только библиотекарей и болельщиков Спартака, они даже хуже гаишников. вот на моем пути мне часто астречались вменяемые гаишники, а вот парковщики - никогда. стоит кудато подьехать, поставить машину на место найденое с таким трудом, как этот коршун уже бежит к тебе и сует свою лоснящуюся рожу шире газеты в окно чтоб урвать свои 10 гривен. он требует свою десятку даже если ты стоишь 15 минут, даже если обьясняешь шо денег нет. ему плевать. если вдруг ты забываешь купить сраный парковочный талон, он с явным злорадством поставит блокиратор и будет ждать тебя возле машины не скрывая широкую улыбку.
это парковщики в городе. а есть еще парковщики в гараже. целый месяц они вежливы и приветливы, здороваются и спрашивают как дела, иногда даже помогают заехать в гаражный блок. но ровно 1го числа каждого месяца они тоже превращаются в коршунов и набрасываются на тебя со своим "ГДЕ ДЕНЬГИ?!" с такой яростью, что тупо начинаешь боятся зайти расписаться в журнале.
но самый пиздец, это парковщик под домом. это злобная тварь которая приложит все усилия, чтоб не пустить тебя в твой собственный двор, даже если ты приезжаешь домой на 2 часа покушать и переодется. он становится грудью у шлакбаума, хамит и брызжет слюной. так вот я уже давно строю план возмездия. самый ебанутый парковщик - сан саныч, у меня во дворе. работает посменно. так вот я думаю собраться как то и лать ему пизды хорошенько. я очень позитивный человек, люблю жизнь, и вообще я гуманист, у меня цветок лотоса между прочим. но сан саныч не уйдет от возмездия. папа говорит что надо быть снисходительной, ведь его мама родила, воспитывала, отец жизни учил, бабушки его любили, растили его, образование старались дать. а вырос кто? Парковщик. такое вот горе. плюс он роста маленького и ему телки не давали никогда наверн. НО. как говорят мудрецы: если будешь снисходителен к злу, то станешь безразличным к добру.
так что я собираю команду чтоб бить палками старого неудачника.

пол дня проходила по музею Леопольд в Вене, насмотрелась на Мунка и Кокошку. пила лате возле венской оперы. пила пиво в Мюнхене. бегала по альпийским лугам. вернулась из Вены. сдала реферат, ответила на семинаре, за ночь использовала пачку контрацептивов. купила пальто и милое белье. напиласьтекилы. сходила на новую выставку в галерею пинчука. это последные 10 дней.
мыслить нужно позитивно, это однозначно влияет на жизнь.
нам любые дОроги дорОооги, ла ла ла ла ла ла....

вот я все хвалюсь что в отличии от других мне всего хватает. денег, которые есть, машины, квартиры, местом учебы я довольна и вообще все круто, поэтому у меня все так хорошо. но я так и знала что нечто такое должно быть. вот если спросить любого человека, который со мной достаточно много общался, что для меня самое главное в жизни, то любой скажет, что передвижения на большие расстояния. мне как воздух необходимы гигабайты новой информации, смена обстановки и другая жизнь. поэтому я вечно кудато ломлюсь, при этом долго нигде находится не могу. беспрерывное движение по траектории "звездочка" с центром на Печерске. так вот этого мне всегда мало. раньше я уезжала за границу 2-3 раза в год, причем плевать куда. и было нормально. а после Настиной смерти мне сорвало крышу. тогда мне просто было необходимо кудато свалить, мы на бумажках написали с мамой названия европейских городов, в которых мы небыли и я вытащила Мадрид. а мама Барселону. это была первая поездка, которую я организовала лично. и с тех пор я без этого не могу. с начала года я ездила за границу 4 раза (Индия, Кельн-Франкфурт, Краков-Париж, Черногория). в каждом музее я проводила все больше и больше времени. я забивала свой мозг фактами и образами. я ходила пешком. изучала карту метро. НО. и этого мало. вот я сижу над чемоданом. через час я уеду в Мюнхен. у меня есть только деньги на билет на автобус (в один конец), немного налички, пачка визиток и пригласительный на выставку производителей керамики и сырья. и никто меня особо там не ждет. и где я буду жить я пока не знаю. и когда вернусь тоже. да и не важно сейчас, главное двигаться кудато. но я сижу и думаю, какого ж я еду туда, а не в Камбоджу? или Бразилию? раньше я чувствовала себя закрытой в клетке на родине. теперь я чувствую что когда выхожу из клетки, то остаюсь за стеной. это я про Европу. надо больше, дальше. и сумасброднее.

вот читала Мураками и задумалась, склонна ли я испытывать зависть. долго пыталась что либо вспомнить и поняла, что таки нет. я не испытываю зависти, и даже не знаю как оно. и зачем. и откуда она берется. наверное это потому что если у кого то что то лучше чем у меня, то я сразу вижу что у этого человека хуже и моментально прихожу к выводу что в целом то моя жизнь лучше. уж я то счастлива, тьфу  тьфу тьфу.  я никогда не засматриваюсь на машины которые стоят слишком больших денег, зачем? я им не завидую, зато каждый день стоя в пробке рядом с маршруткой я заглядываю в окна и понимаю как же мне, черт возьми, повезло. я люблю свою машину, курить, пить лате из макдака и слушать бизнес радио, (потому что там крутят мэсив атак и смоки, и нет русской попсы) и смотреть на унылые лица в окнах маршруток. я не завидую иностранцам, потому что в каждом городе я сразу вижу чем он хуже Киева, даже если это супер багатая европейская столица, я найду десятки причин предпочесть Киев. и так со всем. мне то кажется что я просто самая счастливая на свете, но ведь есть люди, у которых есть все тоже самое, и еще больше и намного намного больше, но они вечно страдают. это не зависит от реальности, вот это точно. 
в английском ревность и зависть это одно слово (а я читаю на английском). так вот ревность мне тоже как то не дана. была.  она начала проявлятся только в последнее время, будто у меня внутри барабан и по нему бьют огромной кувалдой, и все конструкции внутри раскаляются. хм. похоже на ярость. хотя хз, мож это и есть ярость, а не ревность.
в общем я слабо представляю с завистью можно быть счастливым. да никак наверн. хотя я о ней ничего не могу сказать, кроме того, что я ею не страдаю.

природно якщо мужик прагне домінувати у стосунках. тому мужики так багато уваги приділяють карєрі. заробляй більше і домінуй. читай книжки, будь розумніше, переконай мене у чомусь і домінуй, хуй с тобою. якщо тупий - бий пики іншим мужикам, стань альфа-самцем і домінуй. але блять, встановлювати свою владу піднімаючи руку на власну 42х кілограмову дівчину, це вже ващє нє мужик, це якась хуєта.
к хуям, нєнавіжу нєнавіжу!

чтож, возможно он прав. хотябы потому что он прав всегда. когда я поняла это, моя жизнь качественно изменилась. он ошибся однажды - с выбором банка для моих денег. сегодня он сказал, что ничего мне не оставит, а я сказала что мне плевать, потому что если он склеит ласты, я не проживу и пяти лет, если конечно у меня не будет умного мужа. потому что меня надо оберегать, присматривать за мной, баловать и принимать за меня решения. я беспомощна, как имбицилл.
 возможно и тут есть выход.
возможно я выйду замуж за 40-летнего мужика. возможно он действительно влюбится в меня. да, папа считает что мужик может влюбится не раньше чем в 40, потому что молодые мужики хотят и горят, а не любят. возможно муж не будет мне изменять, возможно он будет достаточно состоятельным, и мне не прийдется пол жизни надеяться на светлое будущее, которое наступит "когда мы выплатим кредит на квартиру, микроволновку и пылесос", возможно я буду счастлива, потому что за меня будут принимать решения, баловать и заботится. возможно я буду путешествовать и у меня будет прислуга. возможно у нас будут красивые дети.
когда мне будет 40, ему будет 60, тогда, возможно, я сделаю пластику и вставлю себе силикон в сиськи. заведу молодого любовника. возможно, какого то художника или мечтателя.

или сбегу на остров.* да, бро? нет, этот не слишком часто делает то что говорит*

или сдохну завтра в автокатастрофе.

или послезавтра.

к хуям. ясно одно: "эту жизнь можно выкинуть в мусорку, она никуда не годится". это я Кобернику сказала вчера. оно конечно было просто отменно! божественно! восхитительно! но
ненормально. и палку перегнули, и я устала и наделала кучу ошибок. теперь стало тревожно и далеко не так приятно.

моя светлая полоса длилась почти 4 месяца. 4 месяца я жила в беспрерывном празднике. и на том спасибо. правда.

ніхто нікого ніколи не зрозуміє.
ми постійно будемо критикувати один одного, така вже людська натура.

весь сучасний світ волає до нас з друкованих видань, з телевізорів, з плакатів про те, як ми маємо виглядати, ким бути, що любити. ця тема вже така замусолена, шо аж блювати хочеться (хоча я не можу бути впевнена від чого саме у цю хвилину мені хочеться блювати, у мене це весь вечір сьогодні). я не хочу слідом за купою американських фільмів про кохання штовхати мораль про те, що головне всередині, бо не люблю пиздіти всує.

ми можемо знати що насправді важливо, але непомітно суспільні ідеали засіли у наших головах, в'пялися вогкими щупальцями у мозок та посіяли там зерна найрізноманітніших комплексів. але до того ж у нас розкоталася губа, ми порівнюємо усе й усіх зі своїм внутрішнім ідеалом (який насправді є нав'язаним ззовні), ми й самих себе порівнюємо з ним... і суспільство чекає від нас ідеальності. бути товстою, або неголеною - це так само жахливо, як шмаркатися у скатертину.

далі таке. усі хто мене знають, можуть підтвердити, що я рідкого сорту пофігіст. до того ж я постійно усим задоволена у своєму житті. я нормально почуваюся без хуєносця поруч. мені комфортно плисти по життю. я здорова щаслива самодостатня людина. чи схильна я до анорексії? так от що я вам скажу: щоб стати анорексичкою не потрібно бути закомплексованою малолєткою, це може статися з кожним, розумієте? достатьно однієї фрази, навіть якоїсь лівої людини. просто щепіт позаду "отож дууупа...", який вдарить як по потилиці ніжкою від столу, несподівано. достатньо дрібниці, щоб звичайна, навіть симпатична людина стала анорексиком. мені ж щоранку рідний батько говорив про кожну найменшу ваду мого тіла. кожного дня, стабільно, за сніданком.
далі найцікавіше. коли це починається, це ж саме суспільство накидується на тебе як на психа. це вже здається смішним, маячнею, фобією, чи які там ще були варіанти?
але яка в біса різниця? ідіть ви нахуй зі своїми ідеалами, все одно до них неможливо доповзти без фотошопу. і йдіть нахуй зі своєю критикою. я хвора? а вам усим ніби пох як ви виглядаєте? та не пиздіть собі, панянки. не було серед мого оточення більш похуїстичної особи ніж я, але мене це не захистило. так шо моменто морі, дітки, тут могла б бути ваша реклама.

я ще в школі помітила певну закономірність у тому, як ми віталися між собою. ми посміхалися і цьомалися у щічку. при цьому прослідковувалася чітка градація: вітаючись із просто знайомими ми просто торкалися щоками і імітували губами звук "цьом"; із друзями реально цілувалися у щоку; із мега близькими друзями цілувалися у губи. весь час в моєму оточенні було пару хлопців, які були мені настільки близькими друзями, що при зустрічі ми цілувалися у губи. але ось я вже третій рік вчуся в універі, й жодного чувака не можу назвати своїм другом. найбільш адекватним хуєносцям я наразі вітаючись тисну руку.

виявилося, що мій батько не націонал-соціаліст, яким я його вважала і він сам мабуть теж, тепер він націонал-анархіст. вчора виклав мені свої ідеї: потрібна тільки армія, податкова та міліція. потрібно залишити лише кримінальну відповідальнісь за кримінальні злочини, а в іншому дозволити всім робити, що завгодно. вигнати чужинців, а всим іншим не заважати. повна економічна свобода, як ідеал. "Анархія в крові нашої нації" в цитати місяця, однозначно. над цим варто подумати.

Ми постійно намагаємося говорити оригінальні речі. Цікаво, це від того що ми дійсно оригінальні, чи просто намагаємося такими здаватися?

Муссоліні постійно перебував під впливом останньої прочитаної книги. В мене походу та ж фігня.

Німці цифрами позначаєть не лише поняття числа, а й числівника. Наприклад, якщо 7 - це сім, то сьоме вони пишуть як 7. А ми, дибіли, пишемо 7е.

Я люблю німецьку мову у книжках, але коли до мене звертаються німецькою, я починаю її ненавидіти.

вчора в пабі сказала Ані, що мені не вистачає жіночності. вона спочатку заперечувала, а потім подивилася, як я запхаюся куснем хліба з салом не відриваючись від футболу. Сьогодні я зайшла до туалету й зрозуміла, що забула, що в мене немає члена.

в метро їхала сьогодні в метро одна на ескалаторі. На всьому довгому ескалаторі на Арсенальній тільки я. Унікальне явище для київського метро.

П'ятниця - мій улюблений день. Лекція з нової історії Європи це цікаво. Потім історія України, Патриляк, я в обтікаючому стані, ноу коментс. Спецкурс. Суші з Ксюхою, згадували молодісь, це повчально

якщо свідком на весіллі може бути лише незаміжня дівчина, то в разі якщо я раптом надумаю вийти заміж, то не зможу мати добру подругу за свідка і доведеться брати якусь ліву тьолку. хоча з іншого боку, я зможу бути свідком на весіллі усих своїх подруг. було б не погано якщо б хтось з них вже вийшов заміж, тоді можна було б спробувати як воно, бути свідком і гуляти на весіллі. хоча з іншого боку усі дівчата коли виходять заміж відморожуються від друзів і більше не гуляють. хоча з іншого боку якщо це хтось кого не жаль, то хай виходить. хоча з іншого боку ті хто можуть попросити бути свідком, то тих усих жать. карочє шлюб то зло. шоб не сміли, курви))

тссс... зараз я хочу стати прозоріше... прозоріше і прозоріше з кожним днем, щоб через 11 днів... зникнути зовсім, повернутися туди, звідки я прийшла - нізвідки. повернутися у Ніщо. адже усе це не має значення. іллюзії, уявні сенси - все це не має жодного значення, жодного змісту.
Я - другорядне, непомітне, забуте і прозоре...
аххх...


... а вічність пахне нафтою...

ще хочеться першого снігу. сніг - ідеальне втілення чистоти.

от так завжди й буває. коли дуже багато чого відбувається, то спочатку думаєш шо треба то все записати... але потім розумієш, шо стільки всього сталося, що написати про все просто неможливо, а про кожну з подій можна зробити окремий об`ємний пост. і просто не знаєш з чого почати, тому, у підсумку не пишеш нічого. ну тепер коли все позаду, спробую згадати принаймі ключові моменти двох шалених місяців.
( Read more... )ну це не все звичайно, але шось і так забагато вийшло. літо було незабутнє, шо тут скажеш.....

"Маркіз де Рольбон був потворний. Королева Марія-Антуанетта часто називала його своїм "милим мавпенятком". І все-таки, він здобував перемоги над усіма придворними дамами, не кривляючись, як виродок Вуазенон, а з допомогою Магнетизму, який вселяв красуням пристрасть, що штовхала їх на цілковиті безумства". 
"під блискучою іронією, жертвою якої впали дуже багато хто, криється проста, мало не наївна душа. замислюється він рідко, але в усіх випадках, підкоряючись особливому натхненню, діє саме так як треба. У своєму шахрайстві він щирий, безпосередній, по-справжньому великодушний і так само щиросердний, як у своїй любові до чесноти. зрадивши своїх друзів і благодійників, він з усією серйозністю звертає свої погляди на те, що трапилося, щоб мати з нього мораль".
Жан Поль Сартр. Нудота.



Шарль Моріс де Талейран-Перигор, прототип Рольбона